Смугастий постачальник: історія про те, як мій кіт мене від голоду рятував

Історії про те, як тварини приносять свою здобич господарям, чули всі. Одні припускають, що так коти приховують від інших хижаків здобич на своїй території. Інші вважають, що тварина просто намагається поділитися своєю їжею з людиною, яка, на її думку, не може роздобути собі їжу самостійно.

Ось і я зіткнувся з подібною поведінкою свого вихованця. Усе почалося з того, що через брак хорошої роботи в рідному селі я змушений був перебратися на постійне місце проживання в найближче місто, щоб спробувати щастя там.

Було мені тоді трохи більше 20 років, грошей катастрофічно не вистачало ні на що. У батьків допомоги просити соромився: все ж уже тоді вважав себе самостійним чоловіком, до того ж і гордість не дозволяла. Взяв із собою тільки улюбленого кота Василя. Кинути його напризволяще я просто не міг, адже він виріс на моїх очах.

Певні заощадження в мене були, тому насамперед ми з Василем зняли свій куток: невелику квартирку знайомої моєї матері за помірну плату, дуже скромненьку, а головне – на першому поверсі двоповерхового будинку… Влаштовував і район: досить тихий, небагатолюдний. Для Василя, який звик до свободи і довгих прогулянок на природі, саме підходяще місце. Та й мене ціна дуже влаштовувала, враховуючи мої скромні можливості.

Тут же з великим ентузіазмом я взявся за пошуки роботи. Насамперед купив газету з оголошеннями і почав домовлятися про співбесіди. Однак міських роботодавців не влаштовувала ні моя середня освіта, ні досвід. Тому йшли дні й тижні, а я перебивався лише випадковими заробітками: то вантажником на продуктових базах, то двірником.

Становище було тяжким: економив на всьому, купував продукти найдешевші й чесно ділив їх із Василем. Але пухнастий друг претензій не мав, адже він і раніше цілком міг прогодувати себе самостійно, ось і тут замість каші на воді вважав за краще ловити мишей у підвалі, благо мешкало їх там дуже багато. Як у селі звик ходити через кватирку, так і продовжував щоранку вистрибувати у вікно і пропадати цілими днями на вулиці, а потім, нагулявшись, повертатися ситим і задоволеним додому.

Чув він і те, як у мене іноді бурчало в животі від голоду, бачив, як змарніло моє обличчя. Мабуть, тоді вихованець і вирішив взяти наді мною опіку. Принаймні, мені так здалося, коли одного прекрасного ранку я виявив у своєму ліжку задушену мишу. Я, звичайно, мишей багато разів бачив, ловив їх мишоловкою, але тут якось не по собі стало.

Кіт, який сидів поруч на підлозі, помітив, що я знайшов прихований ним делікатес і багатозначно на мене подивився, рекомендуючи їм пообідати. Я подякував смугастому постачальнику і, прихопивши мишу пакетом, виніс її на смітник. Щоправда, кіт цього зневажливого жесту щодо його трофею не побачив, бо знову пішов через кватирку на вулицю.

І далі почалося: на половиці я регулярно виявляв мертвих голубів, горобців та інших дрібних птахів, яких Василь успішно приносив для мене. Кричати на тварину за подаровану мені дичину я не смів, все ж мій улюбленець у такий спосіб виявляв турботу.

Згодом після довгих пошуків роботи мені вдалося знайти нормальний варіант, і справи пішли в гору. Коли отримав перший аванс, радів як дитина. Того дня ми з Василем влаштували бенкет: купили півкіло ковбаси і дрібної рибки, яку я одразу ж відварив йому. Василь наминав рибу із задоволенням, мабуть, голуби, миші і каша йому порядком набридли, а потім не забув закусити свій обід і товстим шматком ковбаси.

Час минав, начальство було мною задоволене, і я невеликими кроками просувався кар’єрними сходами. І ось мені вже довірили хорошу посаду, тож фінансове становище моє суттєво покращилося, я навіть зміг зробити у квартирі гарний ремонт. Але незважаючи на сите життя і магазинні делікатеси, кіт продовжував тягати мені здобич. Відучити його від цієї згубної звички я ніяк не міг, тому мирився з існуючим становищем, тихенько викидаючи трофеї в смітник.

Настала пора подумати і про сім’ю. Кохана дівчина Свєта у мене була, ми зустрічалися з нею два роки і нарешті я наважився освідчитися. На щастя, вона погодилася, і ми зіграли весілля. Жили у мене, хоч Василь і не відразу прийняв нову господиню, яка ганяла його зі столу і навіть кілька разів змусила митися, чого він страшенно не любив. Однак усі ми швидко звикли до нового життя, а через рік у нас із дружиною народилася донька.

І хоч кота ми пестили й плекали, той так і не позбувся бажання мене опікати. Щоранку він вистрибував у кватирку і повертався зі здобиччю під сміх моєї маленької доньки і гучні крики дружини, яка страшенно боялася мертвих мишей. Довелося поставити на вікна решітки, тільки тоді мисливські пригоди Васьки закінчилися. Тепер ходити на вулицю йому доводилося, як вихованому вихованцеві, через двері, а зі здобиччю в будинок його вже не пускали, тому він перестав її приносити.

Васька прожив у нас багато років, а потім просто пішов і не повернувся. Ми всі дуже переживали, але розуміли, що час нашого друга підійшов: кіт був уже в пристойному віці.

Зараз у мене свій дім, донька виросла і вже готується створити свою сім’ю, а я майже щодня згадую свого старого друга, який був єдиним, хто підтримував мене у важкі часи, як міг… Порадившись із дружиною, ми вирішили завести собаку. Однак я не впевнений, що він буде таким же відданим, як мій улюблений кіт Василь.